Голова BlackRock: чому не працює стара пенсійна система та як її змінювати

Проте, левову частку його послання зайняла тема пенсійного забезпечення. Зважаючи на те, що BlackRock є одним із кредиторів України, а також те, що фондовий ринок в Україні відсутній, а пенсійна система України є далекою від адекватної, «Мінфін» вважає, що «пенсійні» ідеї Ларрі Фінка можуть бути цікавими нашим читачам і публікує переклад частини листа.

Час переосмислити пенсію

Коли моя мама померла у 2012 році, моєму батькові швидко ставало гірше, і нам із братом довелося розбиратися з рахунками та фінансами моїх батьків.

І тато, й мама працювали протягом 50 років, але ніколи не потрапляли до верхньої податкової категорії. Моя мама викладала англійську у місцевому державному коледжі, а батько мав свій взуттєвий магазин.

Я не знаю точно, скільки вони заробляли за рік, але в сьогоднішніх доларах це, ймовірно, становило не більше ніж $150 тис. на двох. Ми з братом були здивовані, коли побачили розмір пенсійного накопичення наших батьків. Це було в рази більше, ніж можна було очікувати від сімейної пари з їх рівнем доходу. І коли ми закінчили огляд їхнього майна, ми зрозуміли чому: інвестиції моїх батьків.

Мій батько завжди був активним інвестором. Він порадив мені купити мої перші акції (компанії DuPont), коли я був підлітком. Мій батько інвестував, бо знав: які б гроші він не вклав у облігації чи фондові ринки, вони, найімовірніше, зростатимуть швидше, ніж у банку. І він мав рацію.

Я порахував. Якби мої батьки мали $1000 для інвестицій у 1960 році, і вони вклали б ці гроші в S&P 500, то до того часу, коли вони досягли пенсійного віку у 1990 році, ця $1000 коштувала б майже $20 тис. Це у понад удвічі більше, ніж вони б заробили, якби просто поклали гроші на банківський рахунок. Мій батько помер через декілька місяців після моєї мами, йому було близько вісімдесяти. Але обоє моїх батьків могли б прожити понад 100 років і з комфортом собі це дозволити.

Чому я пишу про своїх батьків? Тому що вивчення їхніх фінансів відкрило мені дещо про мою кар'єру у сфері фінансів. До того часу, як я втратив маму і тата, я пропрацював у BlackRock майже 25 років, але цей досвід нагадав мені — по-новому і дуже особисто — чому я та мої ділові партнери взагалі заснували BlackRock.

Очевидно, ми були амбітними підприємцями і хотіли збудувати велику та успішну компанію. Але ми також хотіли допомогти людям вийти на пенсію, як це зробили мої батьки. Ось чому ми започаткували компанію з управління активами — компанію, яка допомагає людям інвестувати в ринки капіталу — тому що ми вірили, що участь у цих ринках матиме вирішальне значення для людей, які хочуть вийти на пенсію з комфортом та фінансовою безпекою.

Ми також вірили, що ринки капіталу ставатимуть дедалі більшою і більшою частиною світової економіки. Якби більше людей могли інвестувати в ринки капіталу, це створило б сприятливий економічний цикл, стимулюючи зростання компаній та країн, що, зі свого боку, принесло б багатство мільйонам людей.

Мої батьки прожили свої останні роки гідно та з фінансовою свободою. Більшість людей не мають такого шансу. Але вони можуть. Ті самі ринки, які допомогли моїм батькам свого часу, можуть сьогодні допомогти й іншим. Я справді думаю, що сила ринків капіталу, що сприяє зростанню та процвітанню, залишиться домінуючою економічною тенденцією до кінця XXI століття. У цьому листі робиться спроба пояснити чому.

Читайте також: НПФ, ОВДП чи валюта: як вигідніше збирати на пенсію

Коротка (і, за загальним визнанням, неповна) історія ринків капіталу США

У фінансах є два основні способи отримати чи примножити гроші.

Одним із них є банк, на який історично покладалися більшість людей. Вони вкладали свої заощадження, щоб заробити відсотки, або брали кредити, щоб купити будинок чи розширити свій бізнес. Але з часом, зі зростанням ринків капіталу, з'явився другий шлях фінансування, особливо в США: акції, облігації та інші цінні папери, що публічно торгуються.

Я бачив це на власні очі наприкінці 1970-х і на початку 1980-х років, коли зіграв свою роль у створенні ринку сек'юритизації іпотечних кредитів.

До 1970-х років більшість людей забезпечували фінансування своїх домівок так само, як у різдвяному класичному фільмі «Це прекрасне життя», — через Building & Loan (B&L). Клієнти вкладали свої заощадження в B&L, який, по суті, був банком. Потім цей банк обертав ці накопичення та видавав їх у вигляді іпотечних кредитів.

У фільмі, як і в реальному житті, все йде добре, доки люди не починають шикуватися в чергу біля вхідних дверей банку з проханням повернути свої вклади. Як пояснив у фільмі Джиммі Стюарт, банк не мав їхніх грошей. Усі ці гроші були у чужих іпотеках.

Після Великої депресії B&L перетворилися на S&L, які у 1980-х роках пережили власну кризу. Приблизно половина непогашених іпотечних кредитів у США в 1980 році належала ощадно-позичковим товариствам, а погане управління ризиками та недбала практика кредитування призвели до безлічі банкрутств, які обійшлися платникам податків США у понад $100 млрд.

Проте, ощадно-позичкова криза не завдала американській економіці довготривалої шкоди. Чому? Тому що в той же час, коли S&L зазнавали краху, набирав обертів інший метод фінансування. Ринки капіталу надавали можливість спрямувати капітал назад на проблемні ринки нерухомості. Це була сек'юритизація іпотечних кредитів.

Сек'юритизація дозволила банкам не лише видавати іпотечні кредити, а й продавати їх. Продаючи іпотечні кредити, банки могли краще управляти ризиками на своїх балансах і мати капітал для кредитування покупців житла, тому позиково-ощадна криза серйозно не вплинула на американських власників нерухомості.

Зрештою, надмірна сек'юритизація іпотечних кредитів сприяла краху у 2008 році, і на відміну від ощадно-позичкової кризи, Велика рецесія завдала шкоди американським домовласникам. Країна досі не повністю відновилася у цьому плані. Але ширша основна тенденція — розширення ринків капіталу — як і раніше, була дуже корисною для американської економіки.

Насправді, варто замислитися: чому США відновилися після 2008 року швидше, ніж будь-яка інша розвинена країна? Більша частина відповіді криється на ринках капіталу країни.

У Європі, де більшість активів зберігалася у банках, економіка завмерла, оскільки банки змушені були скоротити свої баланси. Звичайно, американським банкам довелося посилити стандарти капіталу та відмовитися від кредитування. Але оскільки в США був надійніший вторинний грошовий пул — ринки капіталу — країна змогла відновитися набагато швидше.

Сьогодні державні акції та облігації забезпечують понад 70% фінансування нефінансових корпорацій у США — більше, ніж у будь-якій іншій країні світу. У Китаї, наприклад, співвідношення між обсягом банківських позик та капіталом на ринку практично протилежне. Китайські компанії одержують до 65% свого фінансування у вигляді банківських кредитів.

На мою думку, це найважливіший урок новітньої економічної історії: країнам, які прагнуть процвітання, потрібні не просто сильні банківські системи — їм також потрібні сильні ринки капіталу. Цей принцип тепер застосовується у всьому світі.

Повторення успіху американських ринків капіталу

Минулого року я провів багато днів у дорозі, відвідавши 17 різних країн. Я зустрічався з клієнтами та співробітниками. Я також зустрічався з багатьма політиками та головами держав, і під час цих зустрічей найчастіше розмовляв про ринки капіталу.

Дедалі більше країн визнають силу американських ринків капіталу та хочуть побудувати свої власні.

Звісно, у багатьох країнах вже є ринки капіталу. У світі існує близько 80 фондових бірж, від Куала-Лумпура до Йоганнесбургу. Але більшість із них досить малі і з невеликими інвестиціями. Вони не такі надійні, як ринки США, і саме цього все частіше шукають інші країни.

У Саудівській Аравії, наприклад, уряд зацікавлений у створенні ринку сек'юритизації іпотечних кредитів, тоді як Японія та Індія хочуть надати людям нові місця для розміщення своїх заощаджень. Сьогодні у Японії це, переважно, банки. В Індії — найчастіше золото.

Коли я відвідав Індію у листопаді, я зустрів політиків, які журилися з приводу любові своїх співгромадян до золота. Цей товар відстає від індійського ринку, що є неякісною інвестицією для приватних інвесторів. Інвестиції у золото також не допомогли економіці країни.

Порівняйте інвестування у золото, скажімо, з інвестуванням у новий будинок. Коли ви купуєте будинок, це створює економічний мультиплікативний ефект, оскільки необхідно обставити і відремонтувати будинок. Можливо, у вас є сім'я і в будинку багато дітей. Усе це породжує економічну активність. Навіть коли хтось вкладає свої гроші у банк, виникає ефект мультиплікатора, оскільки банк може використати ці гроші для фінансування іпотеки.

Але ж золото? Воно просто лежить у сейфі. Воно може бути гарним засобом заощадження, але золото не сприяє економічному зростанню.

Це невелика, але гарна ілюстрація того, чого країни хочуть досягти за допомогою надійних ринків капіталу (або, радше, про те, чого вони без них не зможуть зробити.)

Попри антикапіталістичну напруженість у нашій сучасній політиці, більшість світових лідерів, як і раніше, бачать очевидне: жодна інша сила не може позбавити більше людей бідності або покращити якість життя так, як капіталізм. Жодна інша економічна модель не може допомогти нам реалізувати наші найбільші надії на фінансову свободу — чи хочемо ми її для себе, чи для своєї країни.

Ось чому ринки капіталу відіграватимуть ключову роль у вирішенні двох найбільших економічних проблем середини XXI століття.

1. Перше — надати людям те, що мої батьки будували з часом, — надійну, заслужену пенсію. Це набагато складніше завдання, ніж 30 років тому. І через 30 років це буде набагато складніше. Люди живуть довше. Їм знадобиться більше грошей. Ринки капіталу можуть забезпечити це за умови, що уряди та компанії допомагають людям інвестувати.

2. Друга проблема — це інфраструктура. Як ми збираємося створити таку величезну кількість ресурсів, яких потребує світ? У міру того, як країни декарбонізують та оцифровують свою економіку, вони підвищують попит на всі види інфраструктури — від телекомунікаційних мереж до нових способів виробництва електроенергії.

Фактично, за майже 50 років моєї роботи у сфері фінансів я ніколи не бачив більшого попиту на енергетичну інфраструктуру. І це тому, що багато країн мають подвійну мету: вони хочуть перейти до джерел енергії з низьким рівнем викидів вуглецю, одночасно досягаючи енергетичної безпеки. Ринки капіталу можуть допомогти країнам досягти своїх енергетичних цілей, включаючи декарбонізацію, доступним способом.

Читайте також: Скільки назбирали грошей і заробили для своїх клієнтів НПФ у 2023 році

Ставимо питання старості: як ми можемо дозволити собі довше життя

Торік Японія здолала демографічний рубіж. Населення країни старіє з початку 1990-х років, оскільки чисельність людей працездатного віку скоротилася, а кількість людей похилого віку зросла. Але у 2023 році вперше 10% населення країни перевищило 80-річний вік, що зробило Японію найстарішою країною у світі за даними Організації Об'єднаних Націй.

Це частково пояснює, чому японський уряд активно заохочує інвестування на пенсію.

Більшість японців зберігають більшість своїх пенсійних заощаджень у банках, отримуючи низькі відсоткові ставки. Це була не така вже й погана стратегія, коли Японія страждала від дефляції, але тепер економіка країни змінилася: індекс NIKKEI вперше цього місяця перевищив 40 000 (березень 2024 р.).

Більшість честолюбних пенсіонерів втрачають можливість економічного зростання. До 2001 року в країні не було нічого схожого на програму 401(k), але навіть тоді розмір доходу, який могли внести люди, був досить низьким. Тому десять років тому уряд запустив індивідуальні ощадні рахунки Nippon (NISA), щоб спонукати людей інвестувати ще більше у пенсійний вік. Наразі вони намагаються подвоїти набір студентів NISA.

Мета — 34 мільйони японських інвесторів до кінця десятиліття. Це вимагатиме від японського уряду розширення своїх ринків капіталу, на яких історично було дуже мало роздрібної торгівлі.

Японія — не єдина, хто допомагає більшій кількості своїх громадян інвестувати у пенсійне забезпечення. BlackRock має спільне підприємство — Jio BlackRock — із Jio Financial Services, дочірньою компанією індійської Reliance Industries.

За останні 10 років Індія створила величезну цифрову мережу громадської інфраструктури, яка об'єднує майже один мільярд індійців із усім: від охорони здоров'я до державних платежів через смартфони. Мета Jio BlackRock — використовувати ту ж інфраструктуру для пенсійного інвестування (і багато іншого).

Зрештою, Індія також старіє. Весь світ старіє, хоч і з різною швидкістю. Бразилія почне відчувати збільшення кількості людей, які залишають ринок праці, порівнюючи з числом нових працівників до 2035 року; Мексика досягне піку робочої сили до 2040 року; Індія — приблизно до 2050 року.

У міру старіння населення створення пенсійних нагромаджень стає як ніколи актуальним.

До середини століття кожна шоста людина у світі буде старшою за 65 років, порівнюючи з одним із 11 у 2019 році. Щоб підтримати їх, урядам доведеться приділити пріоритетну увагу створенню надійних ринків капіталу, таких як США.

Але це не означає, що пенсійна система США є ідеальною. Я не впевнений, що хтось у це вірить. Пенсійна система в Америці потребує, щонайменше, модернізації.

Переосмислення виходу на пенсію у США

Це стало особливо очевидним минулого року, коли біотехнологічна індустрія випустила на ринок нові ліки, що продовжують життя. Ожиріння, наприклад, може скоротити тривалість життя на понад 10 років, тому деякі дослідники вважають, що нові фармацевтичні препарати, такі як Ozempic та Wegovy, можуть продовжувати життя, а не лише знижувати вагу. Фактично, нещодавнє дослідження показує, що семаглутид, загальна назва Оземпіка, може дати людям із серцево-судинними захворюваннями додаткові два роки життя, позбавивши їх таких важких станів, як серцевий напад.

Ці препарати є проривом. Але вони підкреслюють іронію, що розчаровує: як суспільство, ми приділяємо величезну кількість енергії тому, щоб допомогти людям жити довше. Але навіть частина цих зусиль не витрачається на те, щоб допомогти людям дозволити собі ці додаткові роки.

Так було не завжди. Однією з причин, через яку мої батьки мали фінансову безпеку на пенсії, була CalPERS, пенсійна система штату Каліфорнія. Моя мама, будучи співробітницею державного університету, могла в ній брати участь.

Але рівень пенсійних внесків знижується у всій країні з 1980-х років. Тим часом, федеральний уряд приділяє пріоритетну увагу збереженню допомоги для людей мого віку (мені 71 рік), навіть попри те, що це може означати, що Службі соціального забезпечення буде складно виконати свої зобов'язання в повному обсязі, коли молоді працівники вийдуть на пенсію.

Не дивно, що молоді покоління, мілініали та покоління Z, так стурбовані економічними проблемами. Вони вірять, що моє покоління — бебі-бумери — зосередилося на власному фінансовому благополуччі на шкоду тому, хто буде наступним. І в тому, що стосується виходу на пенсію, вони мають рацію.

Сьогодні в Америці послання виходу на пенсію, яке уряд та компанії говорять своїм працівникам, по суті, звучить так: «Ви самі собою». І перш ніж моє покоління повністю зникне з позицій корпоративного та політичного керівництва, ми зобов'язані змінити це.

Можливо, раз на десятиліття США стикаються з проблемою настільки серйозною та невідкладною, що лідери урядів та корпорацій припиняють вести справи у звичайному режимі. Вони виходять зі своїх кутів і сідають за один стіл, щоб знайти рішення. Я брав участь у чомусь подібному після 2008 року, коли уряду потрібно було знайти спосіб вивести токсичні активи з іпотечної кризи.

Зовсім нещодавно керівники технологічних компаній і федеральний уряд об'єдналися, щоб вирішити проблему крихкості американського ланцюжка поставок напівпровідників.

Нам потрібно зробити щось подібне щодо пенсійної кризи. Америці потрібні організовані зусилля на високому рівні, щоб гарантувати, що майбутні покоління зможуть прожити останні роки гідно.

До чого мають привести ці національні зусилля? Я не маю відповіді на всі запитання. Але у мене є деякі дані та зачатки декількох ідей з роботи BlackRock. Тому що наш основний бізнес — це вихід на пенсію.

Понад половини активів, якими управляє BlackRock, призначено для виходу на пенсію. Ми допомагаємо приблизно 35 мільйонам американців інвестувати у життя після роботи, що становить близько чверті трудящих країни. Багато хто з них є педагогами, як моя мама.

BlackRock допомагає керувати пенсійними активами приблизно половині вчителів державних шкіл США. І ця робота — і наша аналогічна робота у всьому світі — дала нам певне уявлення про те, як може розпочатись національна ініціатива щодо модернізації пенсійного забезпечення.

Ми вважаємо, що розмова починається з розгляду проблеми із трьох різних точок зору.

• У чому проблема з погляду нинішнього працівника, який все ще намагається накопичити на пенсію?
• А як щодо того, хто вже вийшов на пенсію? Ми маємо поглянути на проблему з погляду пенсіонера — людини, яка вже накопичила достатньо, щоб припинити працювати, але стурбована тим, що гроші закінчаться.
• Але спочатку важливо поглянути на вихід на пенсію в Америці так, якби ви дивилися на мапу Америки — картину проблеми на високому рівні, на яку міг би поглянути національний політик. У чому проблема для населення загалом? (Це демографія).

Читайте також: Як збільшити пенсію: 4 варіанти, які реально працюють

Демографія не бреше

В економіці є популярний вислів: «З демографією просто неможливо боротися». І все ж таки, коли справа доходить до виходу на пенсію, США все одно намагаються це робити.

У багатих країнах більшість пенсійних систем мають три основні елементи.

• По-перше, це те, що люди інвестують особисто (мій батько вкладає свої гроші у фондовий ринок).
• Інший варіант — плани роботодавців (пенсія моєї мами CalPERS).
• Третій компонент — те, про що найчастіше говорять політики — державна система безпеки. У США це соціальне забезпечення.

Ви, мабуть, знайомі з економікою соціального забезпечення. Протягом ваших трудових років уряд забирає частину вашого доходу, а потім, коли ви виходите на пенсію, він щомісяця надсилає вам чек. Насправді ідея виникла у Німеччині до Першої світової війни, і ці програми «страхування за старістю» поступово стали популярними протягом 20-го століття, головним чином тому, що демографічні дані мали сенс.

Подумайте про людину, якій було 65 років у 1952 році, на рік мого народження. Якщо вона ще тоді не вийшла на пенсію, то, мабуть, готувалася до завершення трудової діяльності. Але тепер подумайте про колишніх колег цієї людини, про всіх людей її віку, з якими вона почала працювати ще в 1910-х роках. Дані показують, що у 1952 році більшість цих людей не готувалися до виходу на пенсію, тому що вони вже померли.

Ось як функціонувала програма соціального забезпечення: більше половини людей, які працювали та платили в систему, так і не дожили до виходу на пенсію та отримання зарплати із системи.

Сьогодні ці демографічні тренди повністю змінилися, і, мабуть, це чудове явище. Ми маємо хотіти, щоб люди жили довше. Але ми не можемо нехтувати великим впливом на пенсійну систему країни. І ми не можемо недооцінювати значний вплив на пенсійну систему країни, викликану цим розвитком подій.

Річ не тільки у тім, що в Америці все більше людей виходить на пенсію; річ також у тому, що тривалість їх виходу на пенсію збільшується. Сьогодні, якщо ви одружені і вам і вашому чоловікові понад 65 років, існує ймовірність 50/50, що хоча б один із вас отримуватиме чек соціального забезпечення, поки вам не виповниться 90 років.

Усе це піддає пенсійну систему США величезному навантаженню. Сама Адміністрація соціального забезпечення заявляє, що до 2034 року вона не зможе виплачувати людям допомогу у повному обсязі.

Який тут може бути вихід? Зрозуміло, ніхто не повинен працювати довше, ніж хоче. Але мені здається, що трохи дивно, що наше основне уявлення про правильний вік виходу на пенсію — 65 років — походить із часів Османської імперії.

Людство змінилося протягом останніх 120 років. Те саме стосується і нашої концепції виходу на пенсію.

Однією з країн, яка переосмислила вихід на пенсію, є Нідерланди. Щоб зберегти доступність державної пенсії, голландці понад 10 років тому вирішили поступово збільшити пенсійний вік. Тепер він автоматично коригуватиметься в міру зміни очікуваної тривалості життя в країні.

Очевидно, що реалізація цієї політики в інших місцях стане масштабним політичним заходом. Але я хочу сказати, що нам варто розпочати це обговорювати. Коли люди регулярно доживають до 90 років, яким має бути середній пенсійний вік?

Або замість того, щоб чинити опір отриманню людьми пенсійної допомоги, можливо, є більш політично прийнятна ідея: як нам стимулювати більше людей, які бажають працювати довше, за допомогою пряника, а не батога? Що, якщо уряд і приватний сектор ставитимуться до людей старше 60 років як до працівників, які вийшли на пенсію і здатні багато чого запропонувати, а не як до людей, яким настав час вийти на пенсію?

Один із способів, яким Японія керує своєю старіючої економікою, полягає саме в цьому. Вони знайшли нові способи підвищити рівень участі у робочій силі, показник, який у США знижується з початку 2000-х років. Чи варто поставити запитання: як Америка може зупинити (або хоча б уповільнити) цю тенденцію?

Знову ж таки, я не претендую на відповіді. Попри успіх BlackRock, який допоміг мільйонам людей вийти на пенсію, ці питання доведеться поставити ширшому колу інвесторів, пенсіонерів, політиків та інших. Протягом наступних декількох місяців BlackRock оголосить про низку партнерств та ініціатив, спрямованих на досягнення цієї мети, і я запрошую вас приєднатися до нас.

(Майже) автоматизація інвестування для працівників

Коли Бюро перепису населення США опублікувало свій регулярний огляд споживчих фінансів у 2022 році, майже половина американців віком від 55 до 65 років повідомили, що не мають жодного долара на особистих пенсійних рахунках. Нічого у пенсіях. Нуль в IRA або 401(к).

Чому? Що ж, першою перешкодою для пенсійного інвестування є питання його доступності.

Чотири з десяти американців не мають зайвих $400 на покриття непередбачених витрат, таких як ремонт автомобіля або відвідування лікарні. Хто вкладатиме гроші на пенсію через 30 років, якщо у них немає грошей на сьогодні? — Ніхто.

Ось чому фонд BlackRock працював із групою некомерційних організацій над створенням Ініціативи з надзвичайних заощаджень. Програма допомогла, здебільшого, американцям із низькими доходами відкласти загалом $2 млрд у вигляді нових ліквідних заощаджень.

Дослідження показують, що коли люди мають заощадження на непередбачені випадки, вони на 70% частіше інвестують кошти на пенсію. Але тут працівники стикаються із ще однією перешкодою: інвестування — це складне завдання, навіть якщо ви можете собі це дозволити.

Ніхто не народжується інвестором. Це важливо сказати, тому що іноді у сфері фінансових послуг ми маємо на увазі протилежне. Ми створюємо враження, що накопичення коштів на пенсію може бути простим завданням, яке кожен може виконати, проявивши трохи практики, як, наприклад, керувати машиною при поїздці на роботу. Просто візьміть ключі і сідайте на сидіння водія.

Але фінансування виходу на пенсію не таке інтуїтивно зрозуміле. Найкраща аналогія — якщо хтось упустить купу двигунів та автозапчастин на вашу під'їзну доріжку і скаже: «Розберіться».

У BlackRock ми намагалися зробити процес інвестування інтуїтивнішим, винаходячи простіші продукти, такі як фонди з цільовою датою. Вони вимагають від людей лише одного рішення: у якому році вони збираються вийти на пенсію? Як тільки люди обирають «цільову дату», фонд автоматично коригує свій портфель, переходячи від високодохідних акцій до менш ризикованих облігацій у міру наближення виходу на пенсію.

У 2023 році BlackRock розширила типи ETF з цільовою датою, які ми пропонуємо, щоб людям було легше їх купувати, навіть якщо вони не працюють на роботодавців, які пропонують пенсійний план. В Америці 57 мільйонів таких людей — фермери, гіг-робітники, ресторани, незалежні підрядники — які не мають доступу до плану зі встановленими внесками. І хоча якісніші інвестиційні продукти можуть допомогти, існують межі того, що може зробити такий фонд, як фонд із встановленою датою. Справді, більшість людей дані показують, що найскладніша частина пенсійного інвестування лише починається.

Інші країни полегшують життя своїм працівникам, які працюють неповний робочий день і за контрактом. В Австралії роботодавці повинні перераховувати частину доходу кожного працівника віком від 18 до 70 років на пенсійний рахунок, який потім належатиме працівникові. Гарантію за вислугу років було запроваджено у 1992 році, коли здавалося, що країна перебуває на шляху до пенсійної кризи. Через тридцять два роки австралійці, ймовірно, матимуть більше пенсійних заощаджень на душу населення, ніж будь-яка інша країна. Країна займає 54-е місце у світі за чисельністю населення, але 4-е — за величиною пенсійної системи.

Звісно, всі країни різні, тому й пенсійна система має бути різною. Але досвід Австралії із Supers може стати гарною моделлю для американських політиків, яку вони зможуть вивчити та розвивати. Дехто вже робить це. Близько 20 штатів США, таких як Колорадо та Вірджинія, запровадили пенсійні системи, які охоплюють усіх працівників, як це робить Австралія, навіть якщо вони працюють за сумісництвом або неповний робочий день.

Добре, що законодавці пропонують різні законопроєкти, а штати стають лабораторіями виходу на пенсію. Більшості людей варто подумати про це. Вигоди можуть бути величезними для окремих пенсіонерів. Ці нові програми також можуть допомогти США забезпечити довгострокову платоспроможність системи соціального забезпечення. Саме це і виявила Австралія: їх гарантія на вислугу років полегшила фінансову напруженість у державній пенсійній програмі їхньої країни.

А що щодо працівників, які мають доступ до пенсійного плану роботодавця? Їм також потрібна підтримка.

Навіть серед працівників, які мають доступ до планів роботодавця, 17% не беруть участі в них, і експерти з пенсійного забезпечення вважають, що це не свідомий вибір. Люди просто зайняті.

Це звучить тривіально, але навіть годину або близько того, яка знадобиться, щоб переглянути свою робочу електронну пошту у пошуках правильного посилання на пенсійну систему своєї компанії, а потім обрати відсоток свого доходу, який він хоче внести, може стати на заваді.

Ось чому компаніям слід докласти свідомих зусиль, щоб визначити, який у них варіант за умовчанням. Люди автоматично включаються до плану чи ні? І яку суму вони автоматично реєструють для внесення вкладу? Це мінімальний відсоток від їхнього доходу? Чи максимум?

У 2017 році економіст університету Чикаго Річард Талер отримав Нобелівську премію, частково за свою новаторську роботу з «підштовхування» — невеликих змін у політиці, які можуть мати величезний вплив на фінансове життя людей. Автоматична реєстрація — один із них. Дослідження показують, що простий крок щодо автоматичної реєстрації збільшує участь у пенсійному плані майже на 50%.

Як нація, ми повинні зробити все можливе, щоб зробити пенсійне інвестування автоматичнішим для працівників. І є вже проблиски. Наступного року набуде чинності новий федеральний закон, який вимагає від роботодавців, які створюють нові плани 401(k), автоматично реєструвати своїх нових працівників. Плюс є сотні великих компаній (зокрема BlackRock), які вже добровільно пішли на цей крок.

Але компанії можуть зробити ще більше для покращення фінансового життя своїх співробітників, наприклад, надавши певний рівень відповідних коштів для пенсійних планів та запропонувавши докладнішу фінансову освіту щодо величезної довгострокової різниці між вкладом невеликого відсотка вашого доходу до пенсійного фонду, порівнюючи з максимальним. Я також вважаю, що нам варто спростити для працівників переведення своїх заощаджень за програмою 401(k) за зміни місця роботи. Тут є меню опцій, і нам потрібно вивчити їх усі.

Читайте також: Скільки потрібно грошей, щоб комфортно почуватись на пенсії, та де їх узяти

Допоможіть пенсіонерам витратити те, що вони заощадили

У 2018 році BlackRock замовила дослідження 1150 американських пенсіонерів. Покопавшись у даних, ми виявили щось несподіване — навіть парадоксальне.

Опитування показало, що після майже двох десятиліть виходу на пенсію середньостатистична людина все ще зберігає 80% своїх передпенсійних грошей.

Ми говоримо про людей, яким, мабуть, було від 75 до 95 років. Якби вони вклали гроші на пенсію, вони, ймовірно, мали б більш ніж достатньо грошей до кінця свого життя. І все ж таки дані також показали, що вони турбувалися про свої фінанси. Лише 32% повідомили, що почуваються комфортно, витрачаючи заощаджені кошти.

Цей пенсійний парадокс має просте пояснення: навіть люди, які знають, як відкладати гроші на пенсію, досі не знають, як її витрачати.

У США коріння цієї проблеми сягає більш ніж чотирьох десятиріч, коли роботодавці почали переходити від планів із встановленими виплатами — пенсій — до планів із встановленими внесками, таким як 401(k).

У багатьох відношеннях пенсії були набагато простіше, ніж 401(к). Ви працювали приблизно 20 чи 30 років. Потім, коли ви виходили на пенсію, вона давала вам певну суму — встановлену допомогу — щомісяця.

Коли я починав працювати у 1970-х роках, 38% американців мали один із цих планів із встановленими виплатами, але до 2008 року цей відсоток скоротився майже вдвічі. Тим часом частка американців із пенсійними планами із встановленими внесками зросла майже вчетверо.

Це мало бути хорошим рішенням. Починаючи з епохи бебі-бумерів, дедалі менше працівників проводили всю свою кар'єру в одному місці, а це означало, що їм був потрібен пенсійний варіант, який супроводжував би їх із роботи на роботу. Теоретично це зробили 401(k). А на практиці? Не зовсім.

Кожен, хто змінював роботу, знає, наскільки складно та незрозуміло переводити свої пенсійні накопичення. Фактично дослідження показують, що близько 40% працівників забирають свої гроші з пенсійних рахунків 401(k), коли змінюють місце роботи, і таким чином починають накопичення на пенсію знову з нуля.

Реальний недолік встановлених внесків полягав у тому, що вони знімали більшу частину пенсійних зобов'язань із роботодавців та покладали їх безпосередньо на плечі самих працівників. Що стосується пенсій, компанії мали дуже чіткі зобов'язання перед своїми працівниками. Їхні пенсійні гроші були фінансовим зобов'язанням на корпоративному балансі. Компанії знали, що їм доведеться щомісяця виписувати чек кожному зі своїх пенсіонерів. Але плани із встановленими внесками поклали цьому кінець, змусивши пенсіонерів обміняти стабільний потік доходу на неможливе математичне завдання.

Оскільки на більшості рахунків зі встановленими внесками немає інструкцій про те, яку суму ви можете знімати щомісяця, окремі вкладники спочатку повинні накопичити заощадження, а потім витрачати їх за ставкою, якої вистачить на все життя. Але хто насправді знає, як довго це триватиме?

Простіше кажучи, перехід від встановлених виплат до встановлених внесків був для більшості людей переходом від фінансової впевненості до фінансової невизначеності.

Ось чому приблизно в той же час, коли ми побачили дані про те, що пенсіонери нервуються з приводу витрачання своїх заощаджень, ми почали запитувати себе: чи можемо ми щось з цим поробити? Чи можемо ми розробити інвестиційну стратегію, яка б забезпечувала гнучкість інвестицій за програмою 401(k), але й потенціал для передбачуваного, схожого на зарплату потоку доходу, аналогічного пенсії?

Виявляється, ми могли б. Ця стратегія називається LifePath Paycheck і почне діяти у квітні. На момент написання цієї статті 14 спонсорів пенсійних планів планують зробити LifePath Paycheck доступною для 500 тис. співробітників. Я вірю, що одного разу це стане найчастіше використовуваною інвестиційною стратегією у планах із встановленими внесками.

Ми говоримо про революцію у пенсійному забезпеченні. І хоча спочатку це може статися у США, згодом від цієї інновації виграють інші країни. Принаймні я на це сподіваюся. Тому що, хоча вихід на пенсію — це переважно проблема заощаджень, дані очевидні: це також проблема витрат.

Страх проти надії

Перш ніж завершити цей розділ про вихід на пенсію, я хочу сказати декілька слів про одну з найбільших перешкод для інвестування у майбутнє. На мій погляд, справа не тільки в доступності чи складності, чи в тому факті, що люди надто зайняті, щоб реєструватися в плані свого роботодавця.

Ймовірно, найбільшою перешкодою для інвестування в пенсійне забезпечення (або у будь-що ще) є страх.

У фінансах ми іноді думаємо про «страх», як про розпливчасте емоційне поняття, а не як про твердий економічний погляд. Але це не так. Страх такий же важливий і дієвий показник, як і ВВП. Зрештою, інвестиції (або їх відсутність) — це лише міра страху, тому що ніхто не дозволить своїм грошам залишатися в акціях або облігаціях протягом 30 або 40 років, якщо вони бояться, що майбутнє буде гіршим, ніж сьогодення. Саме тоді вони покладуть свої гроші до банку. Або під матрац.

Саме це відбувається у багатьох країнах. За даними центрального банку, у Китаї, де нові дослідження показують, що довіра споживачів впала до найнижчого рівня за останні десятиліття, заощадження домогосподарств досягли найвищого рівня за всю історію — майже $20 трлн, за даними центрального банку. У Китаї норма заощаджень становить близько 30%. Майже третина всіх зароблених грошей зберігається готівкою на випадок, якщо вони знадобляться у майбутні важкі часи.

Для порівняння: у США норма заощаджень вимірюється однозначними числами.

Америка рідко була лякаючою країною. Надія була найбільшим економічним надбанням країни. Люди вкладають свої гроші в американські ринки з тієї ж причини, через яку вони вкладають гроші у свої будинки та підприємства, — бо вони вірять, що завтра ця країна буде кращою, ніж сьогодні.

Цю велику, сповнену надій Америку я знав усе своє життя, але за останні декілька років, особливо, з огляду на те, що в мене з'явилося більше онуків, я почав запитувати себе: чи дізнаються вони і про цю версію Америки?

Коли я закінчував цей лист, The Wall Street Journal опублікував статтю, яка привернула мою увагу. Вона називалася «Важкі роки, які перетворили покоління Z на найрозчарованіших виборців Америки» і включала деякі привабливі — і дані, які дійсно розчаровують.

У статті сказано, що з середини 1990-х років до початку XXI століття більшість молодих людей — а саме близько 60% старшокласників — вірили, що вони матимуть професійний ступінь, матимуть гарну роботу і стануть багатшими за своїх батьків. Вони були оптимістично налаштовані. Але після пандемії цей оптимізм різко впав.

Порівнюючи з тим, що було 20 років тому, нинішня когорта молодих американців на 50% частіше ставить питання, чи мають вони мету у житті. Четверо з десяти кажуть, що їм дуже складно вірити у краще майбутнє чи зміни на краще.

Я працюю у сфері фінансів майже 50 років. Я бачив багато цифр. Але жодна точка даних ніколи не хвилювала мене більше, ніж ця.

Відсутність надії непокоїть мене як генерального директора. Мене це турбує як дідуся. Але найбільше це мене турбує як американця.

Якщо майбутні покоління не будуть мати надію щодо цієї країни та свого майбутнього в ній, то США не тільки втратить силу, яка змушує людей хотіти інвестувати. Америка втратить те, що робить її Америкою. Без надії ми ризикуємо стати ще одним місцем, де люди дивляться на структуру стимулів перед ними та вирішують, що безпечний вибір — єдиний вибір. Ми ризикуємо стати країною, де люди тримають свої гроші під матрацом, а мрії залишають за зачиненими дверима.

Читайте також: Працювати після 70 і віддавати 50% пенсії на податки: як живуть пенсіонери в інших країнах

Як повернути надію

Чи намагаємося ми вирішити пенсійну, чи будь-яку іншу проблему, це перше питання, яке ми повинні поставити, хоча я охоче визнаю, що у мене немає рішення. Я дивлюся на стан Америки — і світу — і так само не можу відповісти, як і всі інші. Навколо так багато гніву та розбіжностей, і мені часто важко усвідомити це.

Що я точно знаю, так це те, що будь-яка відповідь має починатися із залучення молодих людей до лав суспільства. Ті самі опитування, які показують відсутність у них надії, також показують їхню відсутність впевненості — набагато менше, ніж у будь-якого попереднього покоління, — у всіх сферах суспільства: у політиці, уряді, засобах масової інформації та корпораціях. Лідери цих інститутів (я один із них) повинні з розумінням ставитися до їхніх проблем.

Молодь втратила довіру до старшого покоління. На нас лежить тягар повернути його. І, можливо, інвестування у довгострокові цілі, включаючи вихід на пенсію, — не такий уже й поганий початок.

Можливо, найкращий спосіб почати зміцнювати надію — це сказати молодим людям: «Можливо, ви не маєте особливої надії на своє майбутнє. Але ми це робимо. І ми збираємося допомогти вам інвестувати у це».